Подаємо розповідь очевидця ядерного вибуху на Харківщині, учасника підготовки його проведення, академіка Романа Макара, надруковану в канадському журналі "Нові дні " і передруковану пізніше виданням "Надзвичайна ситуація " Про наслідки ядерного вибуху, що стався майже чверть століття тому на Харківщині, відомо значно менше, ніж про Чорнобильську катастрофу. Один з учасників та очевидців того експерименту — директор інституту "Укргазпроект" академік УНГА Роман Макар. У 60 — 70-их роках на Полтавщині та Харківщині проводились інтенсивні геологорозвідувальні роботи в пошуках нафтових та газових родовищ за директивами ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР. Неподалік села Хрестища Красноградського району Харківської області 1970 р. було відкрито потужне газоконденсатне родовище, запаси якого становили 300 мільярдів кубометрів газу. Перші свердловини забезпечували видобуток у середньому до 10 мільйонів кубометрів газу на добу. Наприкінці 1971 р. діяло вже 17 свердловин. Газоносні шари залягали на глибинах близько 3000 м, відтак гідрогеологічні умови буріння були досить складні. Експлуатація свердловин теж була справою не із простих, бо тиск газу сягав 400 атмосфер. Траплялися й несподіванки, але з ними вдавалось справлятися. Однак на одній зі свердловин сталося таке, з чим довелося боротися майже рік, а потім під приводом безвиході вдатися до застосування ядерного вибухового пристрою. Із невідомих причин (чи то розрив муфти колони, чи, то розрив труби через технологічний дефект) на глибині 20 м утворилося газоконденсатне фонтанування, що спричинило велетенську пожежу. Утворився кратер, який поглинув буровий комплекс і все, що прилягало до нього. Застосовувались найрізноманітніші засоби й методи, щоб приборкати вогняну стихію, але вгамувати її не вдавалося. Однак, чомусь відмовились від найпростішого, хоч і небезпечного, способу — розкопування, а вдалися до злочинного кроку — використати ядерний вибух. Ця ідея була запропонована науковцями Москви. Пропозицію схвалили ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР, а постанову про застосування ядерного пристрою підписали Леонід Брежнєв та Олексій Косигін. Реалізацію програми було покладено на спеціальний підрозділ Мінсередмашу. Фахівці з України не були втаємничені у тонкощі проекту, проте їх зобов'язали дати підписку про нерозголошення інформації про вибух протягом найближчих 15 років. Підготовчі роботи проводились впродовж кількох місяців. До експлуатаційної колони пробурили збоку похилу свердловину на глибину майже 2400 метрів. Відстань між ними у підземеллі була близько 20 метрів. Там було вмонтовано ядерний вибуховий пристрій, що являв собою довгий циліндр. На поверхні теж роботи вистачало. Усім керував генерал із відомства, що здійснювало підземні ядерні вибухи на всій території СРСР. Представником уряду УРСР був заступник голови Ради Міністрів Олександр Бурмистров. Прилегла місцевість була розділена на 3 кільцеві зони радіусами 3,5 та 8 кілометрів. Кільце радіусом 400 м від епіцентру вибуху було відгороджене від решти світу як особлива зона. Командний пункт та центр управління охороняли війська КДБ, решту об'єктів — війська МВС із Москви. Із військових підрозділів, що дислокувались в УРСР, не було жодного представника. Усі свердловини родовища були заглушені, резервуари стравлені, після чого системи заповнено спеціальним розчином. Особлива зона була засипана річковим піском шаром у 20 см завтовшки. Усім працівникам видали спеціальні костюми, що захищають від радіації. У кінці кожної зони розмістили свійських тварин — курей, кіз, а також вулики із бджолами. Усі електромережі, системи водопостачання були вимкнуті. Найближче до епіцентру вибуху село Хрестище знаходилося на відстані всього 2 кілометри, а траса Москва-Сімферополь пролягала за 8 кілометрів. Усе було готове до унікального вибуху на початку липня. Чекали лише на сприятливі метеорологічні умови й команду — дозвіл із Москви. "Ядерна кнопка" знаходилася десь у Підмосков'ї. Нарешті, настав день "ікс". Це була неділя 10 липня 1972 року. Стояла тиха, сонячна погода. На небі ані хмаринки. Усі учасники перебували на заздалегідь визначених місцях. Біля командного пункту лопотів крилами гелікоптер, готовий негайно піднятися в повітря. Усім наказано було стати навшпиньки (запобіжний захід, аби не зламало хребет від поштовху грунту). Пішов відлік часу, і точно о 10-ій годині ранку струснуло все навкруги. Земля ревла й гула. Здавалося, що настав кінець світу. Навколо нічого не можна було впізнати. Усе, що раніше стояло вертикально, впало. Упродовж 24 секунд тривала мертва тиша. Та раптом усе загуло й затріщало. Кратер газового вулкана зненацька ожив на повну силу. З його жерла вирвався газовий потік, змішаний з породою, і стрімко знявся вгору. Його висота сягала понад один кілометр. За якусь хвилину серед безмежної блакиті неба виріс велетенський бурий радіоактивний гриб. Він поволі став посуватися в бік Санжар, де сходились докупи Дніпропетровщина, Полтавщина та Харківщина. Його зловісна тінь впала на землю, закривши сонце від людей. Усі зрозуміли, що газова стихія виявилась сильнішою за атомний вибух, і треба все починати спочатку. Тим часом почалося знайомство з наслідками того жорстокого і, як виявилось, безглуздого експерименту. У всіх боліли голови, відчувалася ломота в кістках ніг та хребті. Піддослідні тварини лежали, мов неживі. Кури впали на бік, а півні лежали догори ногами. Бджоли вилетіли з вуликів і попадали неподалік. А в селах у хатах вибило всі шибки, завалилися комини й печі. У стінах будинків утворилися тріщини. Навкруги в розпалі літо, буяння природи, а села нагадували безлюдну руїну. Понад рік тривало відновлення помешкань селян. Вони не знали правди про те, що сталося. Тим часом, аби уникнути ще страшнішої катастрофи на газовому промислі, нічого не лишалося, як удатися до старого методу розкопування. Впродовж кількох місяців копали кільцевий кар'єр завширшки 400 метрів і глибиною 20 метрів. У неймовірно складних умовах перекрили жерло, крізь яке вирвалося й згоріло понад мільярд кубометрів газу. Майже рік тривала та битва з "газовим змієм". Минуло відтоді багато літ, але згадка про той страшний вибух бентежить сумління. Для чого те було зроблено? Адже до цього вже двічі — уТуркменській пустелі та в тундрі Комі — робилися спроби ліквідувати в такий спосіб пожежі на газових родовищах, але все було марно. Чому ж вирішили радянські можновладці з Кремля висадити атомну бомбу в такому місці України, де зосереджений генофонд української нації? Наскільки відомо, ніхто не робив радіаційних досліджень після ядерного вибуху (а його потужність перевершувала той, що був у Японії), ніхто не робив застережень населенню щодо вживання овочів, фруктів, молока тощо. А наслідки того вибуху даються взнаки й сьогодні. Правда, тепер усе можна списати на Чорнобиль. Пригадаймо, як ще 1987 року Полтавщину обрали як зону вирощування продукції для дитячого харчування. Яке ж було здивування, що в такому "чистому" регіоні виросли такі радіаційно-забруднені продукти. Чи не тому, що за 14 років до Чорнобильської катастрофи був атомний експеримент у Хрестищі, а пізніше ще й на Донбасі? Хоч би, яка була відповідь на такі запитання, не підлягає сумніву одне: надто дорогою ціною розплачується українська нація за експерименти над собою з боку комуністичного режиму. Настала пора покласти край будь-яким спробам продовжити їх уже в час незалежності України.
Газета "Зоря Полтавщини" № 166-167 (19795 — 19796) 2001.—16 листопада.
